На главную - muzkult.ru     Личный кабинет

Ялтинский историко-литературный музей

сайт о жизни музея - новости, анонсы, мероприятия

8 (3654) 323-065

Тарас Шевченко і сучасність [Укр.]

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття, 
І голос твій нам душі окриля. 
Встає в новій красі, забувши лихоліття, 
Твоя, Тарасе, звільнена земля!
(Василь Симоненко)

В історії кожного народу є імена, які він свято береже у своїй пам’яті і з великою любов’ю та повагою передає з покоління в покоління. Є таке ім’я і у нашого народу – Тарас Шевченко. Не було і немає в Україні поета, який був би йому подібний. Не було у неньки України сина, який так ніжно і віддано любив свій народ і так страждав за нього. Саме він зберіг і повернув народу його голос – українську мову. Для кожного з нас ім’я Шевченка є святим. 

Пристрасні рядки Василя Симоненка перегукуються із народним розумінням Шевченка – поета і людини. Адже для кожного українця Тарас Шевченко означає так багато, що створюється враження, ніби ми все про нього знаємо і він завжди з нами. Та це лише враження. Він невичерпний і нескінченний.
Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок «Кобзаря» Тараса Шевченка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов’ю... У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого.

Народився Тарас Григорович Шевченко 9 березня 1814 року в селі Моринцях на Черкащині у сім’ї кріпаків. З дитинства був допитливим, любив малювати, співати. Тарасові було дев’ять років, коли він, Катря, Ярина, Марія, Микита і Йосип залишилися без матері. Батько одружився вдруге. Мачуха мала трьох своїх дітей, і життя в хаті стало нестерпним. Коли ж через два роки помер і батько, хлопець пішов у найми. 

Тарасові дуже хотілося вчитися. Але шкільний дяк, до якого найнявся малий за можливість навчатися, виявився п’яницею і змушував його красти. Хлопець знайшов собі нового вчителя – маляра, але Тараса приставили козачком до пана. Це була нудна робота: цілими днями чекати, поки господар забажає люльку чи склянку води, яка стоїть поряд з ним на столі. 

Нехтуючи забороною, Тарас таємно перемальовував картини зі стін панського будинку. За це його одного разу дуже покарали. Але й помітили неабиякі здібності кріпака і вирішили віддати його до майстра вчитися на «кімнатного живописця». 

У 24 роки друзі викупили Тараса з кріпацтва. Він з великим завзяттям узявся за науку. Навчаючись у Петербурзькій академії мистецтв, він водночас здобував знання із мови, літератури, історії, географії, навіть математики, і став освіченою людиною. Друзі-земляки посприяли виходу у світ першої книги його віршів – «Кобзаря», який «вибухнув, мов джерело чистої холодної води, заяснів невідомою доти в українському письменстві виразністю, простотою і поетичною грацією вислову». 

Поезія Шевченка не просто зачаровувала: вона будила прагнення до волі, національну гідність українців. Тому поет був небезпечним для царського уряду, і його було заслано рядовим солдатом на довгих десять років із забороною писати й малювати. 

Серед небагатьох прижиттєвих видань Тараса Шевченка особливе місце посідає остання його книжка – «Буквар південноруський», складена із кращих зразків фольклору та частково з власних творів. Ця книжка для учнів недільних шкіл була першою дитячою демократичною читанкою в Україні. 10 тисяч примірників книжки було видано власним коштом поета. Продавалися вони лише по 3 копійки, щоб їх могли купити й найбідніші селяни. «Буквар» став найкращим дарунком для дітей, яких поет щиро любив. 

Шевченкові поезії «Мені тринадцятий минало», «І золотої й дорогої...», «На Великдень на соломі», «Дівча любе, чорноброве!», «Тече вода з-під явора» та десятки інших стали улюбленими творами багатьох поколінь дітей. 

Мріяв поет написати й інші підручники для початкової школи, викладати малювання в Київському університеті. Однак передчасна смерть не дала йому здійснити своїх планів. 

Помер Тарас Шевченко 10 березня 1861 року. Поховали його на Смоленському кладовищі в Петербурзі. У травні того ж року домовину поета перевезено в Україну й поховано, як він сам заповідав, на Чернечій горі над Дніпром біля Канева. 

Більш ніж півтора століття минуло з того моменту, як перестало битись благородне серце геніального Кобзаря. Але світлий образ його безсмертний, як і сам народ, що його породив.

Шевченка називають пророком, так як багато з того, про що він писав у своїх творах збулося і вони не втратили своєї актуальності. Іноді навіть здається, що писав він більше не для своїх несвідомих сучасників, а для сьогодення; прагнув від чогось застерегти, щось порадити, направити на путь істинну правнуків своїх. Одним з таких пророчих творів є «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не Україні моє дружнєє посланіє». У ньому він описує одвічну трагедію українського народу, сини якого забувають чиєго вони роду-племені діти, закликає «схаменутися» і говорить: 

Немає на світі України, 
Немає другого Дніпра, 
А ви претеся на чужину 
Шукати доброго добра… 

Всьому, що було, властиво повторюватися знов і знов. І сьогодні багато українців виїжджає за кордон в пошуках кращої долі та статку. 

Його поезія – приклад високої любові до свого народу. Любові дієвої, спрямованої на досягнення результату – згадаймо хоча б його здійснений намір впрягтися в «тяжкі упруги», щоб орати «перелоги» – готувати народну свідомість до переходу на вищий рівень національного самоусвідомлення («Чигрине, Чигрине…»). Любові жертовної, бо ж він, добре передчуваючи, що доведеться «впасти у кайдани», все ж таки зробив свій вибір («Минають дні, минають ночі…»). Любові, яка не заважала йому бути критичним – згадаймо чисельні приклади його жорсткої «національної самокритики».

Говоримо про істини відомі, сотні, а може й тисячі разів проголошувані у різних контекстах та варіаціях. Та вся справа в тому, що в контексті колізії геній і сучасність, вони потребують оновленого сприймання – потребують читача елітного, такого, щоб щойно проголошені істини розумілися ним не як холодні логізовані тези, а як естетично заряджені, хвилюючі смисли.

Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Тарас Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, і в наших серцях. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка… 

Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але, щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства ХХІ століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння. 

Шевченко був відданим сином поневоленого народу і прагнув його визволення, він так щиро перейнявся долею інших пригноблених народів царської Росії, що ніякі заборони чи бар’єри не стримували його братніх почуттів. Шевченко завжди є сучасним. Він у наших думах, серцях, нашій боротьбі за краще майбуття уже незалежної України. 

Кожен народ читатиме Шевченка по-своєму, як, зрештою, по-своєму читає його кожне нове наступне покоління, беручи з невичерпно щедрої спадщини його те, що на даному відтинку історії є найближчим, найжагучішим для людей сучасності. Але є в геніальній його поезії таке, що завжди, в усі часи вабитиме й чаруватиме людей, – високий гуманізм його творчості, повнота любові, що народила художні шедеври довершеної краси, і могутнє поетичне ясновидство, яке крізь тумани віків бачило прийдешність вселюдського миру і щастя, коли на оновленій землі 

Врага не буде, супостата, 
А буде син, і буде мати, 
І будуть люди на землі!

 

 

 

 

 

 



Форма обратной связи




капча

Прикрепить файл