На главную - muzkult.ru     Личный кабинет

Ялтинский историко-литературный музей

сайт о жизни музея - новости, анонсы, мероприятия

8 (3654) 323-065

«Вчений, який склав цілу епоху фольклористики». Ко дню памяти Климента Квитки, по случаю 65-летия со дня смерти ученого.

Автор: заведующая отделом "Музей Леси Украинки"  Алла Фролова 

                                   «Вчений, який склав цілу епоху фольклористики» (на украинском языке)

         19 вересня 2018-го минає 65 років з дня смерті етнографа, фольклориста, музикознавця – Климента Васильовича Квітки.

         Він один із тих діячів української культури, без кого навряд чи можна уявити процес її розвитку, і один з тих,про кого навряд чи заслужено забули всі, крім вузьких фахівців етнографічної справи. Більшу частину свого життя Климент Васильович присвятив збиранню народних пісень на терені Росії, України, Середньої Азії, і як результат ним було зібрано близько 6 тисяч народних пісень. В музичній фольклористиці він має величезні заслуги як видатний теоретик-мислитель. За тридцять років активної наукової діяльності зумів видати близько сотні наукових праць.

         Климент Квітка народився в день святого Климента – 4 лютого (23 січня за старим стилем) 1880 року в містечку Хмелеві (Хмелово) Хмелівської волості Роменського повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині село Хмелів Роменського району Сумської області України) в родині Марії Михайлівни і Василя Прокоповича Квітки. Коли сестрі Парасці йшов четвертий рік, а Климентію – тільки другий, помирає батько. Знайшовши притулок у давніх знайомих, мати разом з дітьми перебирається до повітового міста Ромни, але згодом скрутне становище змушує її віддати сина на виховання бездітній родині Карпових – Олександру Антоновичу й Феоктисті Семенівні. Невдовзі вони разом з маленьким Климентієм від’їжджають до Києва.

         З семи років хлопчика навчали грі на роялі, запросив для цього вчительку, а пізніше відомого в той час вчителя музики Льва Сидоровича Зателя (1843-1908). В 1889 році Квітка пішов в перший клас П’ятої Києво-Печерської гімназії, де вчився відмінно й по закінченню кожного навчального року приносив додому нагороди –похвальні грамоти, книжки. Саме з навчання в гімназії в К.В.Квітки з’явилося бажання збирати народні пісні: «… именно фиксированию народных мелодий как памятников истории <…> мечтал посвятить свою жизнь ещё в гимназии».

         В старших класах гімназії (1895-1896) Квітка навчається й в музичному училищі Київського відділення Імператорського Російського музичного товариства по класу рояля у Григорія Ходоровського (1853-1901), але через стан здоров’я закінчити училище йому не вдалося. В 1897 році Климентій Васильович з золотою медаллю закінчив гімназію й відправився подорожувати по Чорному й Середземному морям, повернувшись, заробляє репетиторством в містечку на півночі від Києва,де й записує народні пісні. Восени подає документи в Київський університет Святого Володимира на юридичний факультет та відвідує лекції історико-філологічного факультету. Саме в цей час Квітка стає активним учасником літературно-артистичного гуртка, акомпаніатором студентського хору, який давав концерти в Києві та в інших городах Російської імперії.

         1898 року відбулося знайомство Климентія Квітки з Миколою Віталійовичем Лисенко (1842-1912), відомим українським композитором, збирачем і дослідником народних пісень, який охоче ділився з Квіткою досвідом своєї роботи по збору українських народних пісень.

         Восени того ж 1898 року Квітка познайомився і з своєю майбутньою дружиною Ларисою Петрівною Косач (1871-1913), широко відомою під літературним псевдонімом – Леся Українка. Знайомство з письменницею вплинуло на формування суспільно-політичних поглядів молодого Климента Васильовича. З перших днів їхнього спілкування Климент Квітка почав записувати з голосу Лариси Косач народні пісні. Зустрічались неодноразово й на квартирі Миколи Лисенко, де вечорами сперечалися про літературу, музику, народне мистецтво.

         Під час різдвяних канікул Квітка поїхав на Житомирщину, де записав понад сімдесят народних пісень. Але хвороба знову не давала спокою, й лікар порадив поїхати в гори. Цілий літній місяць 1901 року разом з Ларисою Косач Климент Квітка провів на мальовничому карпатському курорті Буркут. Приїхав туди на декілька днів і Іван Франко (1856-1916). Вечорами, збираючись на березі річки Черемош, Іван Якович співав пісні, а Климент Васильович, з дозволу Франко, записував пісні. Всього в ті вечора Климент Квітка записав тридцять дві народні пісні з голосу письменника.

       Маючи на руках вже понад двохсот записів народних пісень, Климент Васильович відібрав шістдесят найкращих і відправив в Петербург на цензуру. Дозвіл на видання збірки прийшов досить швидко, шістдесят мелодій повинні були вийти шістьма випусками, по десять пісень у кожному, але з друку вийшов тільки перший випуск.

        В 1902 році Квітка закінчив Київський університет, отримав диплом першого ступеню й одержав направлення на службу в Тифлійський окружний суд, де почав займатись самоосвітою: «… Я за шесть месяцев пребывания здесь прочитал больше, чем за шесть последних лет пребывания в Киеве», – писав Климент Васильович в листі до матері Лесі Українки – Ольги Петрівни Косач-Драгоманової (1849-1930), відомої в літературі під псевдонімом Олена Пчілка. Протягом десяти років Клименту Васильовичу доводилось багато разів змінювати рід своєї діяльності, працюючи в Тифлісі, Києві.

         Однак стара хвороба знову дала про себе знати. З 10 лютого 1907 року Климент Васильович взяв короткочасну відпустку на два тижні, яку пізніше довелося продовжити до трьох місяців.

       Всі ці роки Климент Квітка продовжує своє спілкування з Ларисою Петрівною Косач, з якою вони стали навіть близькими друзями, а не просто знайомими. Лариса Петрівна, приїжджаючи на Кавказ наприкінці 1903 року, зупинялась в домі свого друга. Тому, коли поетеса дізнається про важкий стан здоров’я Квітки, вона залишає батьківську домівку на Волині й навесні 1907 року стає ініціатором поїздки Климентія Васильовича на сонячне узбережжя Криму.

      Прожив в Севастополі два дні, за рекомендацією лікаря переїжджають до південного узбережжя Криму. Декілька днів в Алупці, яка зустріла подорожніх хурделицею, потім вони перебираються в Ялту й зупиняються в готелі «Ялта» на вулиці Садовій, поряд з собором Олександра Невського. Через три тижні, коли Климентію Васильовичу стало краще, перебираються в приватне помешкання – на дачу П.П.Розанова по Гірському проспекту (зараз вулиця Павленко).

         Стосунки Климента Квітки і Лесі Українки були викликом багатьом їхнім сучасникам: по-перше, він був на дев’ять років молодший за неї; по-друге, вони деякий час усупереч тодішнім традиціям жили в громадянському, не освяченому церквою шлюбі. І це викликало осуд навіть у батьків Лариси Петрівни. Перебуваючи в Ялті, вони вирішили одружитись.

         Влітку, а саме 25 липня (7 серпня за новим стилем) 1907 року, Лариса Петрівна Косач і Климент Васильович Квітка пройшли обряд вінчання в далекій Вознесенській церкві на Деміївці в Києві, не запрошуючи навіть рідних. Молоде подружжя вирішило поселитись на постійне проживання на Південному узбережжі Криму, клімат якого підходив їм обом. Напередодні одруження Климент Васильович звернувся до Сімферопольського окружного суду з проханням перевести його на роботу в Сімферополь.

         В жовтні 1907 року Климент Васильович з дружиною орендують квартиру в Ялті на дачі А.С.Терещенко на вулиці Дарсанівській (зараз вулиця Лесі Українки).

      Стан здоров’я Квітки не дозволив йому відразу приступити до служби, про що він докладно повідомляє в одному з документів, збереженому в Державному архіві Республіки Крим: «… я заболел туберкулезом легких и приехал для лечения в Ялту, полгода я пользовался отпуском, затем, во время временного улучшения здоровья, заявил ходатайство о переводе меня на службу в Симферопольский окружной суд в надежде, что, оставаясь на южном берегу Крыма, буду уже в состоянии работать. К тому времени, однако, когда состоялся приказ о переводе, мое здоровье снова ухудшилось, и я, не являясь на службу, вышел в отставку. … при подаче прошения о вторичном приеме меня на службу имел честь ходатайствовать о командировании меня в помощь судебному следователю по Ялтинскому уезду …». Як відомо, прохання Климента Васильовича вдовольнили і відрядили його на допомогу судовому слідчому по Ялтинському повіту з правом самостійного виробництва попередніх розслідувань.

        В цей час етнограф мало займався музикою. Вечорами, після служби, Климент Васильович записував українські народні пісні, які йому наспівувала дружина. А знала вона їх безліч. Вже після смерті Лесі Українки, 1917 і 1918 роках в Києві, Климент Квітка видав фототипічним способом першу і другу частину своїх записів під назвою «Народні мелодії з голосу Лесі Українки». До сучасників цей раритет доніс 225 пісень. У передмові до видання автор згадує Ялту, де була зроблена значна частина записів.

       Навесні 1908 року Климент Васильович разом Ларисою Петрівною задумали експедицію по запису народних дум. Вдвох вони надсилали листи за листами до відомих вчених, культурологів, меценатів з проханням підтримати цю ідею. У листі до львівського фольклориста Філарета Колесси (1871-1947) Климент Квітка підкреслює, що збереження народних дум він вважає «моральним обов’язком перед своїм народом».

        На деякий час Квітки покидали Ялту, мешкали в Євпаторії, де Климент Васильович проходив курс лікування в санаторії. Повернувшись на Південний берег, вони спочатку мешкали в готелі «Ореанда», а потім переїхали на Ломоносівський бульвар (зараз вулиця Ломоносова) в будинок Є.Е.Хорошавіної, де проходила невтомна робота по запису народних дум. Спочатку відправилинаукову експедицію до Миргорода. До її роботи були залучені Філарет Колесса, Опанас Сластіон (1855-1933, вчитель Миргородської школи промислового хисту; ілюстратор шевченкових «Гайдамаків») та бандурист, інженер за фахом Олександр Бородай (1844-1919). Внаслідок великої роботи наукової експедиції вийшло в світ двотомне видання «Мелодій українських народних дум» (1910, 1913), що й нині є одне з найбільших і найгрунтовніших в українській фольклористиці видань дум з нотами.

         Доки експедиція працювала на Полтавщині, Климент Васильович з Ларисою Петрівною в Ялті докладали багато зусиль й енергії, щоб збагатити видання дум записами гри та співу видатного майстра кобзарства Гната Гончаренко (1835-1917).

         «Аж ось, нарешті, удалося нам з чоловіком… спровадити сюди з Севастополя кобзаря Гончаренка, а з Миргорода фонографа, Сластьонового, а з Москви та Києва вальки до фонографа, навчитись орудувати тією недосконалою машиною і таки записати репертуар Гончаренковий», – писала Леся Українка до Філарета Колесси.На одному з ялтинських валиків випадково зберігся голос Лесі Українки, про це вона писала в листі до Ф.Колесси: «… проба на валику №10 – проба на якість валика…».

         На початку грудня Климент Васильович разом з дружиною покидають сонячну Ялту й їдуть у Тифліс, де Квітка отримав посаду помічника мирового судді. В одному з листів до своїх знайомих Леся Українка писала: «… Ялта вигоїла таки одного з нас: Клим, здається, солідно поправився, а, може, й видужав, за се вже Кримові дякувати…». Так воно й було, Клименту Васильовичу судилося прожити довге життя.

         У листопаді 1909 року Квітка разом з Лесею Українкою виїхав до Єгипту, де дружина за порадою лікарів повинна була лікуватися. Пізніше – переїзд в Кутаїсі, де весною 1912 року Климент Васильович написав статтю «Новітня українська музична етнографія» під псевдонімом «Тиміш Борейко».

    Роковим для Квітки став 1913 рік – 1 серпня помирає люба його серцю дружина. Смерть коханої людини ненадовго відключила Климента Васильовича від наукової діяльності, а біль втрати він відчував усе своє життя…

       Через деякий час Климент Васильович переїхав по службі до міста Таганрог на посаду судового слідчого. Місячні відпустки 1915 і 1916 років він проводив в Петербурзі, працюючи в бібліотеках. На початку 1916 року він отримав призначення на посаду дільничного мирового судді Чигиринського судово-мирового округу й назавжди покинув Грузію. В вересні 1917 року Квітку призначили членом музикального відділу Управління мистецтв при Секретаріаті просвіти й членом кодифікаційного відділу Секретаріату судових справ. У листопаді цього ж року Центральна Рада призначила Климента Квітку на посаду товариша (заступника) генерального секретаря по судових справах, а в березні 1918 – товаришем (заступником) міністра юстиції Української Народної Республіки. Одночасно, з жовтня місяця, він почав викладати в Вищому музичному інституті ім. М.Лисенка.

Восени 1918 року Климент Васильович знову переїхав до міста Юзівка й влаштувався на роботу на Воскресенський рудник на посаду рахівника і агітатора, одночасно продовжуючи запис й вивчення народних пісень.

        До Києва Квітка повернувся тільки в червні 1920 року й почав займатись науковою діяльністю. Етнографічна секція Українського наукового товариства обрала Климента Васильовича товаришем (заступником) голови. З часом Наукове товариство злилось з Всеукраїнською Академією наук, а Квітка став членом фольклорної комісії й научним керівником організованим ним Кабінетом музичної етнографії (1922) при Історико-філологічному відділенні.

        Тринадцятилітній період роботи Климента Квітки в Українській академії наук (1920-1933) – період розквіту його наукової роботи, період злетів наукової думки. Він багато пише, досліджує, їздить, записує пісні. Плідна робота знову похитнула здоров’я етнографа, він все частіше розмірковує про від’їзд з Києва, навіть починає ділове листування з Бакинською консерваторією. Але доля розпорядилася інакше…

      Напочатку 1933 року Климента Квітку звільнили з роботи за політичними звинуваченнями й на півтора місяці заарештували.

      Залишившись без засобів до існування, літом 1933 року він прийняв запрошення на роботу професором Московської консерваторії, де почав читати курс музики народів СРСР. На початку 1934 року Климента Васильовича знову заарештували за так званою «Справою славістів» і ув’язнили. 13 квітня 1936 року він був достроково звільнений і відновлений на роботі в Московській консерваторії на посаді наукового співробітника Науково-дослідницького музичного інституту. Вже в липні Квітка був призначений керівником етнографічного сектора Науково-дослідницького музичного інституту при консерваторії, а з вересня 1937 – керівником знову створеного Кабінету з вивчення музичної творчості народів СРСР (нині – Науковий центр народної музики ім. К.В.Квітки) при історико-теоретичному факультеті Московської консерваторії.

       В 1937-1941 роках Климент Васильович Квітка здійснив чимало експедицій в центральні й південно-західні області європейської частини РРФСР, де вивчав музичні інструменти (скрипка, флейта та інші). Поряд з цим Квітка вів педагогічну діяльність, керував роботою аспірантів.

       Коли почалася Велика Вітчизняна війна (1941-1945), консерваторія була евакуйована в місто Саратов. В Москві залишались цінніші записи народних мелодій, валики фонограм – Климент Васильович залишився в Москві й перевів Кабінет до підвального приміщення, де продовжував роботу. Там він і жив.

      В цей час відновилися зв’язки вченого з Академією наук УРСР, яка знаходилась в Уфі. Квітка писав для них роботи з українського музичного фольклору. 1944 року в зв’язку з 25-річчям АН УРСР був нагороджений орденом «Знак Пошани» за вклад в розвиток науки на Україні.

      Медалі «За оборону Москвы» й «За доблестный труд в Великой Отечественной войне» – подяка та оцінка праці Квітки в роки війни.Орденом Трудового Красного Знамени нагородив Радянський уряд Климента Васильовича Квітку у зв’язку з 80-річчям Московської консерваторії в 1946 році.

        В листопаді 1945 року Квітка несподівано для всіх одружився на двадцятип’ятирічній студентці консерваторії Галині Кащеєвій (1920-1962), яка з квітня того ж року працювала лаборанткою Кабінету.

         З 1947 року за станом здоров’я Климент Васильович відмовляється від співробітництва з Академією наук України, обмежуючись тільки роботою в консерваторії. В 1949-1951 роках відбулися його останні експедиції за піснями. В 1952/53 навчальному році створив в консерваторії новій курс музичної етнографії для студентів та аспірантів.

         Напочатку вересня Климент Васильович захворів запаленням легень, відразу проявились й наслідки перенесеного в молодості туберкульозу. Вранці 19 вересня 1953 року серце Климента Васильовича Квітки зупинилось. Поховали вченого на Ваганському кладовищі.

           Климент Квітка залишив понад півтори сотні наукових праць з фольклористики та музичної етнографії, записав шість тисяч пісень, вартість яких, навіть з часом, не зменшиться.

                                                                                                                             

  



Форма обратной связи




капча

Прикрепить файл