На главную - muzkult.ru     Личный кабинет

Ялтинский историко-литературный музей

сайт о жизни музея - новости, анонсы, мероприятия

8 (3654) 323-065

«Він щасливо прожив нещасливе життя» к 100-летию со дня рождения Олеся Гончара (А.Т.Гончар)

Автор: заведующая отделом "Музей Леси Украинки"  Алла Фролова 

«Він щасливо прожив нещасливе життя» ( на украинском языке)

         3 квітня 2018 року минає сто років з дня народження талановитого радянського письменника, літературного критика й громадського діяча Олеся Гончара.

         Олександр Терентійович Біличенко (справжнє ім’я письменника) народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік від Катеринослава УНР (нині це село у межах Дніпропетровська, з 2016 року місто Дніпро, Україна) в родині робітників. Батько, Терентій Сидорович, працював у колгоспі в селі Ломівка, де й пізніше загинув під час Великої Вітчизняної війни. Мати, Тетяна Гаврилівна, працювала на заводі металовиробів, померла дуже рано, коли сину було два роки. В 1921 році дідусь та бабуся (батьки матері) забрали на виховання онука в слободу Суху Кобеляцького повіту на Полтавщині (нині село Сухе Кобеляцького району Полтавської області України). Бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Згадуючи своє дитинство, Олесь Гончар сказав: «Бабуся була неписьменна, але без неї, напевно, я не став би письменником».

При вступі до школи Олександр Біличенко був записаний як Олесь Гончар. Ім’я Олесь з’явилось в Олександра, бо в класі вже був інший Сашко, і щоб розрізняти хлопців, його записали як Олеся, а прізвище Гончар – це дівоче прізвище матері. Також Олександру Терентійовичу було виписано в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях та анкетах для довідників як своє місце народження саме село Сухе, і тільки вже після смерті письменника його дружина Валентина Данилівна розповіла про прізвище, а також про справжнє місце народження Олександра Терентійовича.

Ще учнем майбутній письменник друкується в журналі «Піонерія» і в газеті «На зміну». Закінчивши в 1933 році семирічку в селі Бреусівка Козельщанського району Полтавської області УРСР, він працює в редакції Козельщанської районної газети «Розгорнутим фронтом».

У 1937 році закінчує Харківський технікум журналістики і знову працює репортером – на цей раз уже в обласній комсомольській газеті «Ленінська зміна» в Харкові. Через рік Олесь Гончар – студент-філолог Харківського університету імені О.М. Горького (нині Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна). Тоді ж були надруковані його перші новели – «Черешні в цвіту», «Іван Мостовий» (1938), «Орля» (1940), маленька повість «Стокозове поле» (1941) та інші. Перші оповідання Гончара помітили знавці літератури, їх автор був учасником семінару молодих письменників у Києві. Проте пізніше він дуже вимогливо ставився до своїх ранніх експериментів у прозі й не включав їх у подальші видання.

Звістка про війну застала молодого письменника в бібліотеці. «І досі стоїть у пам’яті бліде, схвильоване обличчя дівчини-студентки, котра, вбігши у величезний читальний зал і незвично, що боячись порушити пануючу в ньому урочисту робочу тишу, півголосом вимовила тяжке, приголомшливе слово: – «Війна…», – згадував письменник.

Студентом-добровольцем пішов він на фронт, хоч і мав відстрочку від призову до армії, поки не закінчить університету. Серед добровольців студентського батальйону бився під Києвом, Білою Церквою, Каневом, під Полтавою, був тяжко поранений, знаходився у полоні. На фронті Гончар став комуністом, на фронті загинули його два молодші брати (по батькові). Він бачив, як вмирали його товариші, і єдине, що міг зробити, коли залишиться живий, – написати книжку про своїх однополчан по зброї – гвардійців-мінометників. Під час коротких привалів, у паузах між боями сержант Гончар писав поезії, які друкувалися у фронтових газетах. Вірші цього періоду – це напружені згустки почуттів воїна, які були видані в 1985 році окремою збіркою «Фронтові поезії»:

… Став і я чомусь ніжний такий

В цім краю невеселім.

І для мене тут всі земляки,

Хто у сірій шинелі. («Брати», 1945)

Рядовий, командир мінометної обслуги, старшина роти, старший сержант гвардійського підрозділу – такі етапи його військової «кар’єри». За бойові заслуги Олесь Гончар був нагороджений орденами «Червоної Зірки», «Слави» 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».

Через рік після демобілізації в 1946 році у сьомому-восьмому номерах літературного журналу «Вітчизна» було надруковано книжку «Альпи» – першу частину задуманої автором трилогії «Прапороносці». Студент Дніпропетровського університету (з 2008 року університет носить ім’я Олеся Гончара, з 2016 року це Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара), колишній фронтовик, Олесь Гончар писав її довгими ночами, серед людей робітничого передмістя, де він жив у родині своєї старшої сестри.

Коли з’явились наступні книжки трилогії – «Голубий Дунай» і «Злата Прага», то вже не залишалося сумніву в тім, що їх автор – істинний митець.

Трилогія була одразу помічена масовим читачем. За рік роман витримав шість видань, а автор був нагороджений двома Державними (Сталінськими) преміями СРСР другого ступеня в 1948, 1949 роках.

Одразу ж після «Прапороносців» письменник надрукував повість «Земля гуде» («Нескорена Полтавчанка»). Перший її варіант з’явився в 1947 році, але остаточна редакція твору датована 1949 роком. «Земля гуде» – твір документальний, де автор використав листи молодої студентки Лялі Убийвовк. Він ґрунтується на фактах боротьби проти фашизму учасників полтавського молодіжного підпілля, душею якого була студентка Ляля.

По запрошенню письменника Юрія Яновського Гончар переїхав до Києва, де вступив у аспірантуру Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка АН України.

У 50-х роках з’являються збірки оповідань Олеся Гончара «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Маша з Верховини» (1959) та інші.

В кінці 1952 року Олесь Гончар прийшов до читачів з новим романом «Таврія», персонажі якого жили і діяли у цілком інший історичний час по зрівнянню з попередніми творами письменника, події охоплюють квітень-липень 1914 року. Сторінки книги переносять читача у полтавське село, звідки його мешканці вирушили шукати заробітків у Каховці, а потім у Асканії-Нова.

Багато персонажів «Таврії» продовжили своє літературне життя в «Перекопі». Новий роман з’явився в 1957 році, і на його сторінках розгорнулась епічна панорама громадянської війни.

Для роботи над романами Олесь Терентійович приїжджав до Криму, де збирав архівні матеріали в Сімферополі, бродив по берегах Керченської протоки і солончакам Присивашшя, відвідував село Строгановку Красноперекопського району, об’їздив десятки сіл цього району й спілкувався з місцевими жителями.

В 1959 році з’являється роман «Людина і зброя», в якому осмислювались події Великої Вітчизняної війни. В 1962 році за цей роман Олесь Гончар був удостоєний почесної нагороди – Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка. У 1970 році з’явився роман О. Гончара «Циклон» – логічне продовження роману «Людина і зброя».

З 1959 по 1971 роки Олесь Терентійович є головою правління Спілки письменників України, у 1959-1986 роках працює секретарем правління Спілки письменників СРСР.

6 травня 1962 р. Олесь Гончар як голова правління Спілки письменників УРСР брав участь у відкритті Алуштинського міжрегіонального музею письменника С.М. Сергєєва-Ценського (нині Алуштинський літературно-меморіальний музей С.М. Сергєєва-Ценського). У книзі почесних гостей він записав наступне: «Нехай буде на весь Крим і на весь світ видно ця висока майстерня великого трудівника нашої літератури». Таким же трудівником був і сам Олександр Терентійович.

Роман у новелах «Тронка», надрукований в 1962 році, привернув увагу читачів. В ньому письменник змальовує милий серцю степ і його людей. За цей твір автор одержав Ленінську премію в 1964 році.

Сумна доля судилася наступному добутку Олеся Гончара, роману «Собор», надрукованому в журналі «Вітчизна» 1968 року. У порівнянні з «Тронкою», роман набагато ближчий до традиційного реалізму, з чітко вираженими позитивними і негативними героями, що й послужило тому, що вже надрукований тираж журналу був конфіскований, переклад роману на російську мову був припинений. Незважаючи на спроби громадськості захистити твір, він був заборонений на цілих два десятиліття.

Багато сторінок роману «Собор» були написані в Ялтинському Будинку творчості Спілки письменників СРСР (нині пансіонат (готель) «Будинок творчості письменників імені А.П. Чехова»), коли письменник влітку приїжджав на відпочинок до Криму.

Дуже багато пов’язувало письменника з Кримом. Майже щоліта, починаючи з 1948 року, Олександр Терентійович бував в Криму: в Євпаторії, Коктебелі, Севастополі, в Бахчисараї, де піднімався на Чуфут-кале, в Партеніті. Навідувався він і в Феодосію, де ходив до картинної галереї великого художника-мариніста І.К. Айвазовського.

У 1978 році Олеся Гончара обрано академіком АН УРСР, присуджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман «Твоя зоря», написаний 1980 року, через два роки отримав Державну премію.

Цікавий доробок Олеся Терентійовича й як теоретика та історика літератури. У його книжку «Про наше письменство», видану 1972 року, ввійшли статті про Івана Котляревського й Тараса Шевченка, Івана Франка й Лесю Українку та інших. Пізніше, 1980 року, вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми». Гончар приділяє чимало часу й громадським справам. Протягом 28 років, до 1990 року, він був депутатом Верховної Ради СРСР.

Довгий час на всіх етапах життя письменника підтримувала його дружина Валентина Данилівна Гончар, яка народила йому двох дітей – сина Юрія і доньку Людмилу. Саме вона вже після смерті Олеся Терентійовича, а його серце зупинилося 14 липня 1995 року, випустила в світ щоденникові записи видатного представника української художньої прози середини і другої половини минулого століття – Олеся Гончара.

Похований письменник на Байковому кладовищі в Києві. У 2005 році Олесю Гончару посмертно було присвоєно звання Герой України.

В фондах Ялтинського історико-літературного музею зберігаються прижиттєві видання з автографом класика української радянської літератури Олеся Гончара.

    

 



Форма обратной связи




капча

Прикрепить файл